Доля нас звела

Дитинство ніжним птахом відлетіло,
У юність стежка світла пролягла.
В саду веснянім я тебе зустріла,
Зустріла?.. Мабуть доля нас звела.
Ти дарував мені ромашки білі,
Із ніжністю у очі заглядав...
На крилах, наче птаха я летіла,
Летіла, наче птаха до тепла.

Ромашкою, так лагідно і ніжно
Ти називав мене, коханий мій.
Я танула в руках твоїх надійних,
Я танула у чарах дивних мрій...
Ромашечко чарівна і кохана...
Щоразу ти до серця пригортав.
Так щиро й палко заглядав у очі,
Мене одну, одну мене кохав.

Стежина місячна у діамантах сяє,
Йдемо по ній щасливі й заводні.
Волошки й маки в коси уплітаєм,
Навколо квітнуть щедрістю луги.
По теплих росах босими ногами
Ступали і сміялися до сліз.
Ми зорі вечорові рахували,
Вони кружляли й падали до ніг.

Ти ніжно обіймав мене за плечі,
Вуста мої цілунком покривав...
Солодкими були таємні речі,
Безмежно так і трепетно кохав.
Коханням сповнені шляхи відкриті,
Ми впевненно ідемо до мети.
Нам зорі й місяць стежку простелили,
Ми райдужні будуємо мости.