Вдова Івана Сірка і Сірченки

В городі Мерефі жила вдова,
Із тернів, із байраків вибігали,
Голуба Волошина у полон до себе брали
І ще словами промовляли:
"Голубе Волошине! Не хочем ми ні твоїх коней вороних,
Хочем ми добре знати,
Щоб твого пана молодого ізрубати".
Голуб Волошин словами промовляє:
"Турки!
Коли можете ви мене од себе пускати,
Могу я сам йому з пліч головку зняти".
Турки того дознали,
Голуба Волошина од себе пускали.
Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,
Словами промовляє:
"Сірченку Петре, пане молодий!
На доброго коня сідай,
Меж турками поспішай!"
Не успів Сірченко Петре меж турки-яничари вбігати –
Мог йому Голуб Волошин з пліч головку зняти.
Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,
З пліч головку козацьку знімали,
Козацьке тіло посікли-порубали.
Козаки стародавнії тоє забачали,
На добрії, коні сідали,
Турок побіждали,
Козацьке тіло позбирали,
До стародавнього куреня привозили,
Суходол саблями копали,
Шапками, приполами землю носили,
Козацькеє тіло схоронили.
Отаман торський, Яцко Лохвицький, тое зачуває,
До вдови старенької Сірчихи-Іванихи в город у Мерефу
письмо посилає.
Сірчиха-Іваниха письмо читає,
Словами промовляє,
К сирій землі крижем упадає:
"Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:
Первая печаль – що я сім год пробувала,
Сірка Івана в очі не видала;
Другая печаль – що Сірченка Петра на світі живого немає;
Третяя печаль – що Сірченко Роман умирає".