Елегія ночі

Ти пішов – я лишилась одна...
Не стерпіла чогось, не простила,
А в мені розпеклась і не стигла
Розтривоженим болем струна...

Смичками смутку хтось терзав оту струну,
А морок наступав і ніч, як море...
То я шукала лиш свою вину
За цю печаль у чорному мінорі,
То я шукала лиш свою вину...

Ти пішов, не прощаючись, в ніч,
А я й поглядом не обігріла...
Ніби свічка, надія згоріла,
І покраяла серце, мов ніж.

Не плач же, скрипко, не ридай, віолончель –
Не оживити нам зітлілий промінь,
Коли сльоза ятриться із очей,
А серце плаче крапельками крові...
Коли сльоза ятриться із очей...

Ти пішов. Ти не зміг не піти –
Без образи, докорів і крику...
Догравала у відчаї скрипка
Свій останній, здавалось, мотив.

- Почуй, - благала, - повернись хоча б на мить
На півдорозі, опівночі... На півслові...
Нехай душа до ранку не щемить
Жебрачкою на паперті любові...
Нехай душа до ранку не щемить...