Вероніка

Вероніка біжить зеленкою,
Їй у горлі сухо і вузько.
Вона на бігу зриває зі
Своєї голови сіру хустку.
Падає поряд із Ним, дістає
Тремтячими руками ніж,
Розрізає Його форму й шепоче:
Не залиш мене, не залиш!..

Затискає Його чорні рани,
Витирає хусткою Його кров і піт.
Не смій, – стогне Вероніка, –
Тобі не можна, не можна Тобі!
Ти не можеш піти, ніхто із них
Не вартий Твоєї смерті!
Уся земля не варта Твоєї крові
Навіть на одному сантиметрі!

Вона тримає Його рани руками,
Зубами, пов'язками – будь-чим,
І слухає, як Його серце мовчить,
Як Його серце мовчить...
І вона розуміє, що пізно, що уже
Не буде нічого ні завтра, ні потім.
Що ж це за земля, на якій навіть
Такі, як Він, – двохсоті?!

І ховає своє сіре обличчя
У скривавленій плащаниці.
Нас було сорок два мільйони.
Хто залишиться? Одиниці...
І вона стає майже прозорою,
Невагомою, напівзниклою,
Наче сонце погасло. Не всюди.
Лиш над Ним і над Веронікою.

Як їй вижити? У що вірити?
Якщо навіть Він, навіть Він...
Хто залишиться, як закінчиться
Ця одна з найсвятіших війн?
Вона лягає на Його рани,
Ставши раптом спокійною й тихою.
І зітхає, ніби прокинувшись.
Бо Він дихає! Чуєш? Дихає!