Вона боялась знову покохати

Вона боялась знову покохати,
Бо вірила колись без каяття.
Не сміла більше душу віддавати,
Адже колись віддала все життя.
Вона мовчала, стримуючи біль,
Ховала сльози глибоко вночі.
І кожен день ставав, неначе сіль,
Що роз'їдала спогади душі.

Приспів:
Вона боялась знову покохати,
Коли душа в глибоких досі ранах.
Вона не знала, чи зуміє довіряти,
Жила в надіях, наче у туманах.
Та доля не закінчує шляхів,
Якщо душа ще вміє відчувати.
Після холодних і тривожних днів,
Приходить той, хто вміє щиро покохати!

Вона боялась вірити словам,
Бо їх уже наслухалась колись.
Не відкривала душу тим чуттям,
Щоб мрії знову в попіл не звелись.
А він прийшов без гучних обіцянь,
Не говорив про зорі й небеса.
Лише любов'ю гоїв біль страждань,
І знову в серці зацвіла весна.

Приспів.

Не кожен, кого серце вибирає,
Є тим, кого нам небо посилає.
Та кожна рана тихо заживає,
Коли любов поріг переступає.
Вона змиває прикрощі й образи,
Дарує крила, щоб злетіти ввись,
І склеює життя розбиту вазу,
Де дві душі в одну любов сплелись.

Вона змогла знов серцем довіряти,
Хоч шлях до щастя був такий важкий.
Бо той, хто вміє щиро покохати,
Не принесе у душу сум гіркий.
І там, де біль колись лишив сліди,
Тепер живуть надія і любов.
Не буде більше смутку та біди,
Бо почуття красиві квітнуть в серці знов.